Дата публікації
Перегляди: 7
Днями до редакції зателефонував житель Соболівки Петро Микитович Сірман, аби розповісти про свою старшу сестру – Ніну Микитівну Касевич.
— Її життєвий шлях вартий того, аби земляки – шполяни пишалися ще однією уродженкою нашого краю, — наголосив Петро Микитович. — Взяти лише той факт, що в Кременчуці, де багато років живе Ніна Микитівна, вона має найбільший трудовий стаж – 64 роки!
З 17 років працювала на цілині
Мрією Ніни з дитинства була медицина, Тому після закінчення школи не задумувалася, яку професію обрати, а з першого разу вступила до Київського медичного технікуму.
Вчилася із завзяттям, тамувала спрагу у навчанні додатковими знаннями з різних галузей медицини. І, як виявилося згодом, недарма.
У 1954 році після закінчення навчального закладу Ніна Сірман отримала направлення на роботу до Казахстану, на цілину.
— Їй пощастило, адже в селі Уральської області Казахстану, куди потрапила, і голова сільради, і священик, і ще багато оточуючих її людей були з України, — розповідає Петро Микитович. — Оселилася тоді у домі місцевого священика, і встигала не лише медичні послуги надавати, а й брати активну участь у художній самодіяльності.
Півроку пропрацювала у Казахстані молоденька фельдшерка. А за цей короткий час її вже добре взнали в області, у місцевому облздраві, адже у всіх хворих, які були направлені від фельдшера Сірман на лікування в область, було встановлено вірні діагнози, жодної помилки не припустилася молода фельдшерка.
Доля така – повернутися в Україну
Та все ж душа її була в Україні, адже тут, у Севастополі, на військовому кораблі служив її наречений Василь Касевич.
Не змогли довго бути у розлуці закохані молоді люди. Отримавши дозвіл від командування, молодий матрос подався у світи – до нареченої, у степи Казахстану. Там і розписалися, а згодом повернулися в Україну.
— Жили спершу у батьків Василя, у Ватутіному, — продовжує Петро Микитович. — Ніна Микитівна продовжувала працювати у медицині, Василь Іванович, який був майстер на всі руки, на той час доставляв зі столиці газ у балонах.
А коли у Кременчуці тривало будівництво ГЕС, молоде подружжя вирішило переїхати туди, де й прожили свою більшу частину життя.
Доля відвела подружжю трохи більше трьох десятиліть бути разом. Клята аварія на атомній станції Чорнобиля забрала життя Василя Івановича, коли йому не виповнилося й 60-ти років, адже свого часу він теж брав участь у ліквідації її наслідків.
Втілила мрію – стала лікарем
Ніна Касевич, маючи за плечима кілька десятиліть стажу у медицині, втілила мрію свого життя – заочно закінчила з відзнакою медичний інститут.
Та у практичній медицині працювала недовго – її, досвідченого медика-практика, запросили викладати до місцевого медичного технікуму, а згодом – коледжу, акушерську справу.
Й після виходу на пенсію, аж до 80 років трудилася тут Ніна Микитівна. Колись студенти, а нині лікарі, акушери, медичні сестри з вдячністю згадують цю тендітну жінку, яка своїм прикладом прищеплювала любов до медичної справи.
Не лише на семінарах та лекціях дізнавалися студенти про акушерську справу з вуст улюбленого викладача. В доробку Ніни Касевич – більше десяти навчальних посібників. Варто увести в пошуковику в інтернеті її ім’я і прізвище, як відразу з’являється список книг і посібників для медичних сестер і акушерок.
Її вишиванка – у колекції Президента
Ніну Касевич знають у Кременчуці не лише як медика і викладача, а й як знану вишивальницю. Постійна учасниця міських і обласних виставок майстрів народного мистецтва, вона неодноразово організовувала персональні виставки вишиванок. Рушники, вишиті сорочки, серветки та багато інших авторських виробів дарувала рідним і знайомим, друзям. Є вишитий рушник-оберіг від Ніни Касевич і в колекції третього Президента незалежної України Віктора Ющенка, який Ніна Микитівна подарувала йому у 2015 році.
Майстриня зізнається, що вперше голку до рук взяла ще дитиною, а в 7 класі вже вишила сорочку, яку зберігає до цих пір.
Покликом душі й серця називає Ніна свою любов до вишивання, — продовжує розповідати Петро Микитович. — Десятки її сорочок, рушників, картин подаровано не лише друзям і знайомим, а й лікарням та медичним закладам Кременчука.
Військовим – янголятка
І хоч в останні роки Ніна Микитівна вже не вишиває, як колись, адже дається взнаки й вік, і зір не той. Та все ж час від часу майстриня вишиває янголяток, яких разом з волонтерською допомогою передають військовим на фронт.
Та й сама Ніна Касевич осторонь допомоги військовим не стоїть. Сушить фрукти для військових, вирощує городину. Мабуть, у Кременчуці вона чи не найстарший волонтер.
Зі слів Петра Микитовича, вони вже два роки не бачилися з сестрою, але телефонують один одному регулярно.
— Дуже хочу побачити Ніну, але чи побачимося? — з сумом зізнається Петро Микитович. — Внуки Ніни, які нині проживають за кордоном, вирішили забрати бабусю до себе, вже й документи готують. Але Ніна виїжджати з України зовсім не хоче. Каже, на кого я залишу свої вишивки?
А коли Ніна Микитівна дізналася, що журналісти зі «Шполянських вістей» готуватимуть про неї публікацію, то зраділа і запросила до себе в гості, в Кременчук.
— Нехай приїздять, я машину заправлю, — передала братом запрошення.
Ось така вона, землячка, медик, педагог, вишивальниця й волонтер у свої 87 років. Дівочий запал, який 70 років тому допоміг вижити у чужому краї на цілині, й досі вогником горить у душі.
Катерина Вальчиковська
Шполянські вісті
